Сажотрус

Погодьтесь, що вряди-годи, а таки нападає і на дорослу людину непереборне бажання пуститися в дорогу. Особливо, якщо ти людина допитлива. Трапляється таке не лише зі сторічними дідами, а й з дітлахами. Може й то нерозважно зриватися з місця, але коли таке бажання наскочить, годі його спекатись. Так допече, що не стане сил на цю тему розважати, просто встанеш і вирушиш у дорогу. Куди? А кому куди. Аби не варитися в хаті.

Отак-от колись знічев’я напрочуд гарної днини покинув рідну домівку один чолов’яга – сажотрус Йой. Так сталось, що на той час добродій Йой був єдиним майстром сажотрусом у цілому-цілісінькому Львові. Були учні, але вони не у всіх тонкощах такої делікатної справи – чистити комини – розбиралися. Без порад Йоя і нагляду вони навіть лізти в димар боялись, геть усі до одного звикли покладатись на нього. Йой мав все вивірити, усе передбачити. А воно насправді небезпечно: можна диму наковтатись, а можна й на зухвалого привида напоротись. Хто би того хотів?

Ви скажете: „Подумаєш, сажотруси. Кому вони до лиха потрібні?!” Повірте на слово, в ті часи без сажотрусів не знали як обійтись. Хто має в хаті піч, то цілком усвідомлює, що там, де піч, там і комин. А де комин, там і сажа. Микитите? Отож-то й є.

День-два місто не дуже переймалось, було ще терпимо, всі сподівались, що сажотрус позбиткується трохи та й от-от надійде. Потім захвилювались, почали розшукувати, дійшло до того, що мало не щогодини люди оббивали пороги міської влади з проханням допомогти: „ Щось робіть! Гряде біда, якої зроду-віку Львів не бачив!” На одному майдані хтось навіть гасло кинув: „ Вперед на пошуки сажотруса!” Набігло чимало чоловіків, пометушились - і пощезли. Мешканці не на жарт перепудились, адже не за горами холод, чого доброго, декому без тепла доведеться сидіти. Найсміливіший львів’янин, на ім’я Северин, зголосився йти хоч на край світу, а таки розшукати сажотруса. Винесли люди йому харчі на дорогу, благословили – і зі словами: „Вашими молитвами триматимусь”, – він рушив. Переповідають, що блукати Северко блукав, шукати шукав, а не відразу натрапив на забуту в лісі хатину, схожу на людську голову. За воротами, що відкривались відтягаючись верхньою губою вгору, нижньою – вниз, стояли зубці ґрат. Роздивляючись, Северин зауважив, що це такий рот і схожий він на в’язницю. Почав добиватись до тої в’язниці. Нічого не виходило. „Мабуть,- подумав,- вона відчиняється тільки з волі господаря”. Почав Северко зазирати в очі будиночкові, шукаючи взворіт привітного погляду. А коли йому стукнуло, що треба привітатись, він помітив як здригнулись повіки будівлі, відсунулись губи, і через розсунені зуби повільно почало з’являтись якесь дивне створіння. Ні тобі риба ні тобі чоловік. Було воно чистісінько таке, як язик. Висолопившись, сотворіння заговорило до шукача виразною людською говіркою. Сміливець з усіх сил намагався триматись, не маючи й гадки пручатись чи гнути кирпу. По привітанні Язик запитав:

– Куди, немирянине, простуєш?

– Та от, – одказує Северко, – послали мене шукати львівського сажотруса! Одному Богу відомо куди він подівся.

– Я б тобі сказав, – промовило химерне сотворіння, – але мені заказано, мушу язик тримати за зубами, щоб не пропасти ні за цапову душу.

Сказавши, Язик зник за зубами, а Северко, чи то від вітру, чи то від страху, упав, мов збитий з коня. Як тільки оклигав, впала йому в око велика мушля, скручена точнісінько так, як людське вухо. Ледве підняв, приклав до свого вуха, вслухався. Слухав довго. Різні думки напрошувались за той час. Але однієї, нав’язливої, таки не міг позбутись. Вона штовхала його розговорити довготелесого Язика. З одного боку, шукачеві щиро хотілось накивати звідси п’ятами, а з другого – мучив обов’язок віднайти сажотруса. І коли вже чоловік був зовсім спантеличений і приготувався шпурнути мушлю кудись далеко, почув з нутра рапана ніжний, милий серцю, голос:

– Я багато чула за свій вік, можу й тобі в пригоді стати. Без Язика, звісно, не обійтись. Так і знай... Треба ввійти до нього в довіру. Розчуль його.

Северин присів розмірковувати як до Язика підступитись, такого ні голіруч не візьмеш, ні кругом пальця не обведеш. Набравшись терпіння, шукач кружкома походив довкола хатини і ще раз застукав, кличучи господаря. Язик і тепер не одразу висунувся на двір. Северко вибачився і почав люб’язно вести розмову про життя-буття, не чіпаючи наболілого. Потім чоловік виставив перед Язиком різні наїдки, що повивертав з торбинки та кишень. Став припрошувати. А коли Язик взявся до їжі, обережненько спитав, чи часом Язик не знає як зарадити львівській біді, у чорних кольорах переповідаючи свою історію, розтовкмачуючи, чого можуть натерпітись люди буз сажотруса. Нарешті Язик, повторюючи про себе: „ Бодай не казати, а говорити можна”, і приймаючи Северина за панібрата, здався. Справдилися сподівання старої мушлі. Ви б бачили, як утішився Северко, коли почув, що сажотрус знаходиться неподалік. Від напливу почуттів він трохи не забув подякувати Язикові, тільки обійняв, а ще погладив Мушлю і, усміхаючись, рушив у вказаний бік. Насамперед, як і попередив Язик, Северин побачив густий дим. Плекаючи надію одразу встріти майстра, майже встрибнув у той дим. Але так швидко не вдалось йому порадіти, бо дим тягнувся і тягнувся. Йшов за димом, ні на що не відволікаючись. Йшов досить довго. Біля розлогої річки зобачив димар, що тирчав прямісінько з землі. Саме з цього димаря і розтікався цей злощасний дим. Димова труба мала форму козацької люльки. Чоловік не міг дошолопати, як до тієї труби доступитись, поки врешті-решт не почув, що в трубі щось копирсається. Поліз по трубі трохи не до маківки. Як доліз до самого тім’ячка, позбувся всіляких хвилювань. Тоді запихнув руку в комин і висмикнув за чуприну з усієї сили крихітного чоловічка.

– Ти хто? – питає чоловічка.

– Са-зо-тлус, – одказує крихітка.

– Хто? Хто?

Тремтить, не відказує.

– А чого так поменшав?

– Тлу-ба, - і вказує на димар.

Тоді Северко знову запихнув руку в трубу і перегодя дістав трохи більшого чоловічка. Той йому те саме повторює. І сміх і сльози! Чоловік очима змигнув і ще раз до труби береться. Раз за разом по новому чоловічку дістає. Піт з чола витирає, а таки хоче отого останнього дістати. Як у трубі до самої землі дотягнувся і намацав під рукою щось живе, то що є духу вхопив і почав тягти. Ледве витягнув. То і був чистої води справжнісінький львівський сажотрус. Обоє чоловіків згуста набрали повітря і майже одночасно вигукнули:

– Йой. Нарешті.

– І що ж ти там робив? – вчепився як реп’ях Северин.

– Прийшов, бо кликали. Де ж я знав? Обіцяли файно заплатити. А ті домовики як насіли, продихнути не міг. Самі палець об палець не вдарять, а спасу не дають. Заледве не вдушився від них, були б зо світа божого звели. Ще б трохи, переставився би на той світ, ніхто б і не відспівав, як людині належиться. Добре, що тебе на поміч вислали.

Погомоніли собі чоловіки хто про що. Воно так завжди - що кому треба, той про те й теребить. А потім повернулись домів, один одного приповідками потішаючи.

Львів всі очі за ними видивив. Навіть босяки, що ледь зводили кінці з кінцями, не могли взятись до праці: переживання мало що не перекривали дихання. Ніхто нікуди з міста не рипався. І таки видивили очі. Дочекалися. Всім містом від щастя обіймалися. Сажотруса з Северином круглу добу на руках носили. І відтоді берегли Йоя як зіницю ока, найкращих синів своїх до нього на науку віддавали, аби Львів не тільки не занапастити, а, навпаки, його славі з усіх сил прислужитись

Так це було чи не так, а перетакувати ніхто не перетакує.