Бамбетель

Галина Мирослава

Ви тільки послухайте. Коли мій дідо ходили ще під стіл пішки, одна пані замовила собі в мебляра бамбетля, таку канапу, з гарним заплічком ззаду та з підлокітничками-демками з боків, а головне – з широким сидінням, яке, коли хочеш, можна піднести точнісінько так, як віко в скрині. Та пані страшенно хотіла, просто жадала нарешті виспатися в коробці лави собі в насолоду. Їй здавалось, що тільки в бамбетлі можна наспатися досхочу.

Мебляр же був чоловіком дивакуватим, проте свою роботу робив справно. Ніхто на нього ніколи не нарікав. Та й він ні на що не жалівся. Щовечора, коли мильники вже наварять мила, свічкарі навиплавляють свічок, цегельники нароблять цегли, він йшов до праці. Як не приховуй, а зазвичай той мебляр вставав пізно, довго снідав, ще довше пуцував черевики, потім йшов вештатись без діла містом і лише під вечір, пообтиравши обцаси, вертав домів. І аж повечерявши, сідав на своє знамените кріселко з кривими ніжками, дошковим сидінням і кумедно вигнутими бильцями, думав якусь свою думу, втуплюючи погляд у стелю, мовби перечікував час, коли всі порядні люди позасинають. Цілу ніч у нього світилось. На ранок можна було побачити готову роботу. Виглядало, що робота йшла йому як по маслу. Тільки раз – і пас. Отож, хоч чоловік і отримав замовлення, до роботи не поспішав. А тота пані терпцю не мала. „Як то так, – думала вона, – я дала завдаток, а мебляр руки опустив і в вус не дує. І я маю терпіти?!” Ходила взад-вперед, ходила, зментрожена така, аж не витримала. „Піду, – думає, – вслід за майстром”. І пішла. Добрі люди нараяли взяти з собою одну цеглину, один невеличкий брус мила і йорданську свічку: цеглину – щоб кинувши, стривожити мебляра, хай би він зачув і про важливе собі нагадав; мило – то щоб з чистими руками до справи взявся, а свічка – від темних сил і від спокус, ними насланих. Була баба настирлива. Ото й швендяла за чоловіком крок в крок до самого вечора: він сюди – і вона сюди, він десь-інде – і вона туди ж. Як споночіло, майстер ввійшов у хату, замкнув двері, позасував засуви, сів на своє кріселко, а пані залишилась на дворі крутитись попід вікнами. Дивиться через вікно – очам не вірить: пан господар нічого не робить. Пильніше придивляється – роботи ні звідти ні звідси, а тут як тут – готова її лава. Чи то тішитись, чи то плакати?! З переляку пані випустила цеглину з рук. Здригнувся мебляр, позапалював свічки. Дивиться пані далі – в майстра долоні, як терен, такі „білі”. Почала вона у вікно стукати. Чоловік одчинив, здивувався, пустив до хати. Вона йому мило протягує. Тоді він до води, аж глип – а воду наче щось злизало. Пані збігала до криниці, принесла водиці. Чоловік руки вимив і провадить: „Чого ви, паннусю, серед ночі не спите? Чи кривди собі шукаєте? А мо’ пригод на гарячу голову?” Пані всміхнулась: „ Мені моя деревинка спати не дає. Як подумаю, що досі бамбетля не маю, страшенно денервуюсь”. А вона хитра була - поки говорила, своє робила: свічку йорданську запалювала. Як тільки запалила, вмент у хату грім вдарив. Так струсонуло, що в сусідньому селі попрокидались. Будівля розсипалась на дрібні кавалки. А бамбетель стоїть, як нічого не бувало. І майстер щез. Куди його лиха година забрала?! Лишились лише кумедні бильця з його кріселка і одна крива ніжка.

Як надійшов ранок, пані попросила сусідів затягнути бамбетля до її хати. І по нині вона радується-не нарадується. Але шкода їй, що мебляр пропав: була б собі стола з круглим стільником замовила і три кріселка з панськими ніжками. І куди ж це він провалився? А ще вона йому грошей винна, треба було б віддати. Та так уже сталось, нічого не зміниш.

Добре, що пані міцний сон має, бо кажуть люди, що до неї десь-інколи хтось уночі в шибку стукає. Певно, чорт про гроші нагадує, бо що інше: мебляра ж він забрав, а гроші – не пощастило.