Байдики

Галина Мирослава

А скажіть-но мені, чи хто з вас знає хоч одного стельмаха, отого чоловіка, що робить сани та вози рівновеликі.

А я знаю, та ще й такого, що усім стельмахам стельмах. Ви би тільки бачили, які ободи до коліс та полозів він робить! З яким натхненням, з якою любов’ю сам же і теше, і гне, і фарбує дуги, ярма та спинки тих саней і, звичайно ж, санчат. А особливо вдаються йому сани з билами. Знаєте чому?

Колись давно замовили у нього одні заможні люди козирку. Запрошені розміри виїзних саней заскочили майстра, тож він і розпереживався, забідкався, аж прихворів. Ніяк не міг до роботи взятися. Не доходили йому руки – і все. Термін же був жорсткий, чимшвидше слід було рукава засукати. А натхнення не приходило, сидів як забембаний, хмара хмарою. Отак дотягнув він оте сидження-нічогонероблення до передостаннього дня. Через дві ночі прийдуть по козирку, а її й не почато. Душа йому в п’яти тікає, чується як на голках.

Не витримав, так забрав собі те в голову, що сам від себе ладен був утекти. І надумав стельмах іти на край світу від сорому тікати. Зібрав свої пожитки в невелику торбиночку, наклав сухариків, взяв ноги на плечі та подався світ за очі.

– Може, – думає, – десь приб’юся. Не пропаду ж.

Довго йшов чи ні, того не знати, а дійшов, вір не вір, до глибокого озера серед дрімучого лісу, краси незрівнянно незвичайної. Сонце, що пестило воду, хилило зрідлу траву, вона ж доходила до самого озера. Де-не-де втомлено схилялись відживаючі старезні дерева, яким дуже хотілось спочити. Стельмах, замордований думками, присів побіля одного з них на маленькому пеньочку. Сидів, думав, побивався. Незчувся, як склепив очі.

На той час ні сіло ні впало вийшов з лісу Лісовичок, з пеньочок зростом. Підійшов тихцем і став під самісіньким носом. Чоловіка щось мов штрикнуло, отож він і стрепенувся, відчувши невидиму небезпеку, ото наче коса на камінь наскочила. Лісовик же, як мала дитина, очі широко відкрив і завмер що вкопаний, ні пари з уст.

– Дай Боже! – каже чоловік, прийшовши до тями.

– І тобі дай, – одказує Лісовичок, а далі мовчить.

– Ти тут за господаря будеш? – питає стельмах.

– За кого скажеш, за того й буду, - відповідає Лісове чудо.

– А як нічого не скажу?

– Язик засвербить – скажеш.

Усміхнувся стельмах, забув про тих кішок, що душу шкребуть, і собі захотів щось втнути.

– А по чім у твоєму царстві байдики продають? – питає .

– По козирках.

Отут чоловік аж затрясся. Лісовик мовби з самого серця зачерпнув. От лиха година, хоч на небо тікай. І ніяк стельмах не добере, звідки той опецьок все знає.

– А... за мої байдики що? – зібравшись, випитує Лісовичка.

– Як домовились, козирка.

– А то як?

Врапт з дна озера піднімається козирка – козир козирем, вмерти можна, яка слічна, на такій тільки гульма гуляти. Оглядає стельмах, помацує, ступитися не може.

– Бери , – шепоче Лісовичок, – тільки пам’ятай: за байдики!

Не замислювався, одразу скочив чолов’яга на козирку, а вона піднялась над землею – і за мить були вони вдома. Натхненний саньми, стельмах тут же припав до роботи, тож до вечора свою ще кращу викохав, побіг Лісовичкову дивитися, щоб порівняти, а її й слід пропав, тільки слова на піску на згадку: „По байдиках”.

Хоч і бувалий був стельмах, а спершу зажурився. Та коли собі роздумав, утішився. Легке – воно від лихого, то хай тому грець.

Уранці нові господарі козирки красненько дякували, донині їх слова гріють душу майстрові. Відтоді натхнення жодного разу не покидало стельмаха. Подейкують: він досі людей своїми речами тішить, а його добро до нього добром від людей вертається.