Голочка та Подушечка

Ірина Мацко

Жили собі дві сестрички. Старшу, худорляву та чорноволосу, звали Оленкою, а молодшу, товстеньку, кирпату та з рудим волоссям, – Світланкою. І ніколи не було згоди між дівчатками, тільки крик та бійка. От і цього разу...

- Віддай! Це мій ведмедик!

- Ні, мій!

- Мені його мама купила!

- Та ні, це мені на день народження подарували!

- Пусти!

- Сама пусти!

- Ти мала, вередлива, негарна та ще й кирпата! Ха-ха. Руда! Руда! Та ще й кирпата! Ану віддай!

- А ти... ти... – і враз „хрусь”! Одна лапка пухнастого новенького ведмедика залишилась у руках Світланки, а решта - у її сестри.

- Ой, що ж ми наробили! – вигукнула кирпатенька, і у зелених очках заблистіли слізки.

- Не ми, а ти! Я не винна! Ти - незграба і товстуля! Я розповім мамі, що це ти розірвала ведмедика. Мамо! Мамо! – закричала Оленка.

- Не кажи матері, вона ж буде мене сварити. Та й ми удвох його порвали. Бери собі того ведмедика, а я пограюсь машинкою. - запропонувала Світланка.

- Е ні, тепер я хочу машинку. Навіщо мені ведмедик, коли він уже без лапки.

- Добре, бери, тільки не поламай, це ж мені тато на іменини подарував.

- Та не бійся, плаксо, не поломаю, я легенько.... ой! – І одне маленьке колесо покотилось під крісло. – Я не навмисно, я тільки легенько притиснула. А давай ляльками пограємось! Давай?

- Добре, давай ляльками, - все ще з сумом у голосі за поламаною машинкою промовила Світланка. – Я візьму оту велику, добре?

- Е ні, ти ж мала, то й ляльку бери собі маленьку, а великою буду я гратись, – знову завередувала старша.

- І чого ти все мені наперекір робиш? Злюка! – не стерпіла Світланка.

- Он як! То ти ще й прозиватись будеш! Ану віддай мені й ту ляльку! Віддай! – закричала Оленка і, вирвавши із рук сестрички маленьку тендітну ляльку із довгим золотистим волоссям, побігла у коридор, перекинувши дорогою іграшковий будиночок, що розсипався на маленькі кубики.

Світланка, з повними очима сліз, побігла слідом.

- Оленко, Оленко, віддай мені ляльку! Ось я тебе! – доганяла сестричку Світланка, та, тримаючи велику книжку „Казки” у руках, боляче ударила її, від чого усі сторінки книги розсипались. Оленка вчепилась у руденькі косички сестри і вони, борюкаючись і драпаючи одна одну, покотились по долівці.

Маленька лялька, що була у руках Оленки, закотилась під стіл. І раптом вона закліпала очками і звелася на свої маленькі ніжки.

- Бріті-тім-бріті-бом! – вигукнула вона.

А дівчатка, не зрозумівши, що діється, почали зменшуватись, зменшуватись, аж поки зробилися завбільшки з горіх. Ще мить і Оленка почала звужуватись і ... перетворилась у блискучу голочку, а Світланка, навпаки, почала роздуватись і стала... маленькою подушечкою для голочок. Тепер на підлозі лежала маленька подушечка із встромленою у неї маленькою голочкою.

„Ой, що ж це ми наробили? – подумала Голочка. – Як же мені погано зараз, я ж колю свою рідну сестричку. Мабуть, їй боляче зараз!”

- Ну, що мої любі! Як вам зараз, зручно? Це тобі за те, Оленко, що ти завжди намагалась принизити та вколоти словами свою сестричку, от тепер будеш колоти її, поки... поки ви разом не дійдете згоди та не зрозумієте, як негарно чинили. І ти, Світланко, також часто надувала губки та гнівалась на сестру. А як вам знову стати дівчатками, про це написано у книзі „Казки”, яку ви щойно порвали.

Дівчатка розгублені та злякані притихли. Вони намагалися навіть не рухатись, щоби не завдавати болю одна одній. А лялька, сказавши це, перевальцем попрямувала на пласмасових ніжках до коробки з іграшками і, перекинувшись через стінку, упала всередину.

- Ой, як же мені боляче! – скрикнула Світланка-Подушечка.

- Світланко, сестричко, як же мені шкода, що я тобі такого болю завдаю! – промовила Голочка-Оленка.

- Треба нам, Оленко, знайти ту книжечку „Казки”, яку ми сьогодні порвали й спробувати скласти її, а там і відповідь знайдемо, як і обіцяла лялька.

- Добре, давай спробуємо! Але як? Ми ж ходити не можемо. Ой, дивись, іде той ведмедик, якого ми вранці порвали. Може, він допоможе? – вискакуючи з Подушечки, сказала Голочка.

А до них і справді наближався ведмедик. Ішов він похитуючись, а в лівій лапці ніс відірвану дівчатками праву лапку.

- Добридень, Голочко і Подушечко! Знаю я про вашу біду, лялька не раз уже погрожувала, що перетворить вас на безпорадних та маленьких. Так вона і зробила, тому що ця лялька - чарівниця. Може, я вам допоможу, хоч і завдали ви мені болю. Пам’ятаєте? Лапку відірвали.

Голочка й Подушечка тільки опустили очі додолу. Їм зараз було дуже шкода ведмедика, якого вони так образили.

- Листочки книжки розлетілись по всій кімнаті, а без неї вам не звільнитися від чарів. Я би приніс вам їх, скільки зміг, та от лапки однієї не маю. Допоможіть мені, то і я вам допоможу! – посміхнувся ведмедик.

Голочка закліпала очками на знак згоди.

- А от вам і Нитка. Тепер пришивай, Голочко. Але акуратно, щоб було, як колись, – сказав ведмедик.

Голочка шила, шила акуратно, гарно, міцно, так що й сліду не залишалось від порваного. „Ой, і втомилась я, але ж як гарно вийшло. І навіщо ж ми порвали таку гарну іграшку?” – думала собі Голочка, переводячи подих від важкої роботи.

- Ти - майстриня на славу! - вигукнув щасливий ведмедик, милуючись пришитою лапкою, а через мить побіг збирати листочки з книжки.

- Ось вам, це всі сторінки. Шукайте свій порятунок. А мені вже пора.

- Ведмедику, ведмедику, стривай, скажи усім іграшкам, щоби прийшли до нас зранку. Ми хочемо у них пробачення попросити! – вигукнула Оленка.

- Гаразд, дівчатка, скажу. Бувайте! – і, веселий та щасливий, подався до іграшок.

- Оленко, навіщо ти усі іграшки кличеш? Вони ж на нас гніваються. Гадаєш, вони забули, скільки кривди ми їм заподіяли?

- Ні, сестричко, звичайно, вони не забули. Проте є у мене одна думка..... – і Подушечка, прихилившись до Голочки-Світланки, довго щось шепотіла їй на вушко.

Цілу ніч сестрички шили, майстрували, метушились, і Нитка їм допомагала. І от настав ранок. Голочка і Подушечка, змучені та сонні, притулилися одна до одної. Але тільки вони задрімали, як стрепенулись від тарараму, що лунав із сусідньої кімнати. Через якусь хвилинку звідтіля потяглася ціла вервечка розмаїтих іграшок. Очолювали цю процесію їхній приятель-ведмедик і лялька-чарівниця.

- Чули ми дівчатка, що ви хочете ви нам щось повідомити, – почала розмову золотоволоса лялька. – Говоріть, а ми послухаємо. Чи не так, іграшки?

- Так, так, – схвильовано загули іграшкові звірята, ляльки, машинки й інші постояльці іграшкової коробки.

Голочка та Подушечка підвелися:

- Любі наші іграшки, просимо пробачення за нашу погану поведінку, за те, що не шанували вас, не берегли, а лише рвали та ламали. Ніколи більше такого не повториться. Обіцяємо. А ще ми для вас усіх приготували подарунки, які змайстрували самі. Підходьте ближче і ми кожного обдаруємо. Ось тобі, конику, сідельце нове, бо те, що було раніше ми порвали. А тобі, мавпочко, сумочка, будеш туди складати іграшкові банани.

Незабаром усі іграшки тішилися якоюсь обновкою чи корисним подарунком.

- Дякуємо вам сестрички, - сказав за усіх іграшок ведмедик, - а тепер ще й від нас тримайте подарунок. Ось вам міцний клей, ним ви зможете сторінка за сторінкою полікувати книжку.

- Який гарний подарунок! Давай, Оленко, приклеюй швидше!

Через деякий час усі сторінки вже були на місці. Проте дівчатка попри все так і залишалися Голочкою і Подушечкою. Аж ось до них підійшла золотоволоса лялька, яка до цього часу трималася осторонь.

- Ну от, дівчатка, книжку ви полікували, у іграшок пробачення попросили... Я гадаю, що надалі ви будете їх поважати та шанувати. Отож відкрийте тепер книжку і з перших букв кожної казки складіть слова, тричі їх промовте і знову станете колишніми дівчатками, ще гарнішими, як були.

- Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м, - швиденько знайшовши потрібні букви, вимовили дівчатка.

- Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м. Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м. Ура! Ми знову дівчатка, ой як же хороше! А іграшки? Що з ними і чому вони не рухаються? – розгубились Світланка і Оленка, роззираючись довкола.

Біля них уже не було тих живих іграшок, що говорили з ними, радили та допомагали. Іграшки, як заведено у житті, просто лежали на підлозі. І дівчатка, нічого не кажучи одна одній, обережно брали їх одну за одною і несли в іграшкову коробку.

- Дивись, а ось і наш ведмедик, та ще й наче усміхається. Спасибі тобі, ведмедику. А золотоволосу ляльку ми поставимо високо на поличку, щоби вона нагадувала, що ми обіцяли їй та усім іграшкам.

З того часу не було між дівчатками суперечок. Й іграшок вони не ображали, пам’ятаючи, як це погано – бути Голочкою ти Подушечкою.