Про те, як чебиряйчик Зайчик знайшов собі домівку

Славно

Осінь вже вбрала в золоті шати ліс, калина, що росла на галяві, поряд з дзвінким лісовим струмком вдягла свої найпишніші коралі й дуже з себе пишалася та все шепотіла: «Яка ж я гарна», на що старий дуб-дідуган, що ріс неподалік, як завше на неї сварився. А інші дерева були надто зайняті підготовкою до зимового сну, щоб підтримати сварку й теж про щось гомоніли, кожен про своє. Звичайний собі осінній день у лісі. А велика сім’я чебиряйчиків, що мешкала у калиновому кущі й тому звалася Калиновою ніяк не могла заспокоїтись. З самого ранку у домівці, звитої, немов кубельце дивного птаха, що звив гніздо не на вітах, як годиться, а біля самого коріння калинового куща з різних билинок і пір’ячка. Так от з самісінького ранку з того кубельця лунали крики на всі голоси численної родини чебиряйців. Ґвалт ставав дедалі гучнішим, так, що малі пташки побоювались сідати на віти, аби поласувати ягодами. Сама калина невдоволено хитала вітами й щось промовляла, та ніщо не могло припинити неспокою в домівці Чебиряйців Калинових. А справа була ось у чому, вже настала осінь і пора була молодим споруджати собі домівки, та брати пару. Прийшла пора грати весілля, та найстарший з дітей Кульбабки і Равлика – Зайчик ніяк не міг зрозуміти, який же будинок йому до вподоби.

– Будинок має бути міцним, аби при всякій негоді встояти, – гримів батько. Голова чисельної сім’ї, вельми поважний чебиряєць Равлик. – ти тільки глянь, який гарний пень стоїть на сусідній галяві, які міцні в нього стіни, а всередині він пустий. От гарна домівка, ліпшої й годі шукати. Од негоди укриє, взимку зігріє, та й вітром його не знесе.

– Домівка має бути затишною, – вторила Кульбабка, мати сімейства, – щоб дружину не сором привести. Он поглянь, яка чудова місцина в корінні липи, трохи оплести лозою і таке чудове кубельце вийде, а по весні все навкруги рясненько квіточками вкриє, то як же хороше буде.

– Та ні, хатинка має бути просторою, щоб було де в хованки грати – пищали з печі малята-чебирята. Та їх думку до уваги, звичайно, ніхто не брав.

От так і вийшло, що з самісінького ранку уся родина давала Зайчику цінні поради, намагаючись перекричати один одного, а згоди дійти ніяк не могли. Зайчик на все те лише головою качав, мовляв, не годяться ваші домівки.

– Ну, годі, – нарешті сказав батько, вже добряче втомившись від крику. – Раз наші домівки Зайченяті не довподоби, то гайда на ярмарок, народу там сила силенна, й з далеких країв усілякого люду багато, може як попитати, то й хто підкаже, які хатки бувають, може й вподобаєш щось.

Ярмарок, той проходив кожного року воосени біля соснового бору. Народу приїздило з різних країв, усіляких товарів привозили. Було на що подивитися й про що потім цілу зиму говорити. Дорога до бору, правда, була не близька, та звезти туди усю сім’ю чебиряйців визвався Кіт-Муркотун, що частенько навідувався до лісу з села пополювати на пташок, кожного разу невдало. Й заглядав до галяви з калиною, малята Калинових полюбляли з ним гратися. Малеча чухала йому за вушками і розчісували пишний смушок грабельками, за, що пан Кіт, милостиво катав їх на собі. А батько Равлик полюбляв вести довгі розмови з котом стосовно городини. Кіт відповідав поважно, не поспішаючи, хоч насправді в городині не тямив анічогісінько, і єдине, що міг сказати, це те, що спати на гарбузах вельми приємно, особливо, якщо вони великі й нагріті сонечком, а огірки завше колють боки й спати на них просто неможливо. Про це він завжди казав з таким поважним видом, що вважався експертом з гарбузів і огірків в очах чебиряйців. Кота поважали й вважали другом сім’ї, завжди радо вітали в гостях й пригощали чим могли, пампушки з кульбабкового пилку особливо прийшлись коту до вподоби. Муркотун же з свого боку частенько підвозив сім’ю до ярмарку на своїй спині. Равлик, аж світився від гордості, коли уся сім’я в’їжджала до соснового бору верхи на великому котові з густим і пишним рудим смушком, ретельно розчесаним грабельками. За словами батька такі виїзди додавали їм поважності в очах сусідів. Не кожна родина в лісі могла похвалитися дружбою з котом, настільки, щоб виїжджати на ньому на ярмарок. Що ж до малят, то їм просто подобалось роздивлятися навкруги зі спини «транспорту».

Виїжджали назавтра з самісінького ранку, як тільки світати почало, й узяли з собою чималенько, не тільки ж теревені на ярмарку розводити, треба й з виторгом вернутись, чи тканини якої чудової обміняти, чи посуду мальованого заморського, а чи стрічок сестричкам Зайчиковим наміняти. Тому й набрали свого товару: слойки з запашним лісовим медом, калинове варення, що його Кульбабка готувала найкраще в усьому лісі. Хлібці з квіткового пилку спечені на сонячних промінцях, та й звичайно кульбабкових пампушок – куди ж без них.

Причепурилися – треба ж виглядати, якнайкраще – й вирушили до ярмарку.

Як і казав Равлик народу на ярмарку зібралося сила-силенна, й було на що подивитися. Були й лісовики з дальніх лісів, що одіж собі ткали з ялинкових голок, а чоботи з шишок, й водяники усі завішані дивовижними мушлями усіх кольорів, ніби коштовне каміння. Прибули й заморські гості скандинавські тролі – сірі наче той камінь з зеленим, як трава волоссям. Англійські ельфи у каретах з квітів і вишуканих сукнях. На них скоса поглядали ірландські лепрекони у зелених шатах. Та де-не-де прогулювались гноми у червоних ковпаках, що прибули сюди аж з Німеччини. Всі прибулі привезли свої товари й тепер на всі голоси вихваляли його. Чого тут тільки не було і тканина з найтоншого павучого шовку, і намиста з місячного сяйва, й навіть коштовні камені, що співали на всі голоси, якщо занурити їх у воду. Усіх див і не перерахуєш. Тому поки батьки торгували, а кіт спав у затінку, малята досхочу надивились на всілякі цікавинки. А звечора починались танці, що тривали аж до самісінького ранку. На освітленій місяцем і світляками галяві, під веселу музику кружляли пари, музика була така весела, що ноги самі йшли до танку. Равлик з Кульбабкою протанцювали всю ніч, як це було колись у дні їх молодості, а як вже витанцьовував кіт годі й казати, наче все життя тільки те й робив, що танцював. А малята тільки те й робили, що бігали між пар, й штовхали танцюючі пари, та їх ніхто не сварив. Усі веселилися й жоден з гостей ярмарку не сумував.

Наступного ранку додому поверталися стомлені, та щасливі. Добре поторгували й добре повеселились. Справили діткам нові чобітки, Кульбабці пречудову хустку, а Равликові пишний пояс з червоними китицями. Й лише Зайчик повертався сумний, бо ніхто не розповів йому про домівку, що б йому сподобалось. Тролі торочили про чудові вологі печери, Лісовики – про дупла дерев, а Водяники про дно встелене мулом. Ельфи – про пишні хатки – півонії, а гноми про глибокі копалини, та ніщо не подобалось Зайчику.

Тому й їхав Зайчик засмучений, примостившись на голові кота між вух. Аж раптом попереду у густій траві щось замерехтіло й заблищало в перших сонячних промінцях і Зайчик побачив його, свій омріяний будиночок, той самий до якого він хотів би привести свою наречену й прожити з нею там все своє життя. Від щастя він аж підстрибнув, чим дуже налякав Равлика, що спокійненько куняв собі поряд і кота, що й сам спав на ходу. Та коли гордий Зайчик показав знахідку, всі побачили старий , дірявий чобіт, що лежав собі у траві й виблискував цвяшками через дірку.

От уже всі раділи, що Зайчик врешті знайшов собі домівку, через день чобіт був перевезений до калинової галяви й урочисто розташований в корінні клена, що ріс неподалік. Й Зайчик почав облаштовувати його до приїзду нареченої, а батьки почали готуватися справляти весілля, ну й багацько ж всього наготували й напекли, всі раділи, й хоча батьки дивувалися химерній хатці сина, та все ж нічого йому не казали. До того ж нареченій Зайчика – Синичці, він дуже сподобався.